Скільки часу Україна має, аби змінитися?

 

Скільки часу Україна має, аби змінитися?

Газета по-львівськи




Спочатку буде змістовний жарт. Задля справедливості в новій Україні обов’язково мають поставити пам’ятника Володимирові Путіну. Адже більше за нього для створення нової української державності та ідентичності не зробив ніхто. Жарт був про монумент, а ось друга теза заслуговує більш глибокого розгляду.

До 2014 року більшість коментарів експертів (у тому числі і міжнародних) щодо України зводилося до того, що ми маємо справу з розділеною державою. Ця теза підкріплювалася соціологією (географічний розподіл голосів на виборах за умовно прозахідні і проросійські партії) та мала солідне теоретичне обґрунтування (наприклад, в рамках роботи Самюеля Гантінґтона «Зіткнення цивілізацій»). В принципі ця теза була справедливою і до літа 2014 року. Адже первісна реакція на Майдан всередині України справді була різною, а значна частина українських громадян поставилися до нього з недовірою. Були передумови для сценарію 2004 року, коли порив громадянського суспільства був швиденько утилізований людьми, які прийшли до вершин влади за рахунок того-таки суспільства. Завадила ж цьому процесу агресія Росії, яка була вольовим рішенням її президента. Саме Крим і Донбас продемонстрували «колеблющимся», що таке «Русский мир» і «політика багатовекторності» за нинішніх умов. Саме Путін дав «пост-пострадянським» силам моральний карт бланш на перебудову країни з одного боку і створив чітку лінію свої/чужі всередині держави таким чином, аби вона проходила за політичними параметрами, а не за мовними, етнічними або релігійними. Таким чином, політика військової агресії російського президента, не будучи першопричиною процесів формування української нації, безумовно стала їх ключовим каталізатором.

Але на цьому благотворний уплив дій російського президента не закінчився. До 2014 року Україна була виключно об’єктом світової політики з боку інших гравців. У сформованій на початок 2014 комбінації інтересів все питання полягало в тому, до чиєї зону впливу відійде Україна: ЄС чи Росії. Причому ЄС розглядав нашу державу насамперед саме як ринок збуту, який після дуже довгої низки болючих економічних і соціальних реформ міг би трансформуватися в щось схоже на умовну Румунію. У варіанті союзу з Росією Україна б продовжила своє падіння на пострадянське дно з мафіозною державою, люмпенізованих населенням і тотальної еміграцією всіх талановитих людей.

Агресія Путіна відкрила для України вікно можливостей. Раптово Україна перетворилася на суб’єкт світової політики, від якого залежить вся світова безпека. Заради справедливості варто зауважити, що ця тенденція не позитивна, інакше кажучи, Україна може остаточно поламати всю світову безпеку, але, що важливо, може зробити це сама, без зовнішньої допомоги і, головне, ніхто їй не завадить (Як? – Оголосивши війну Росії, наприклад). У грамотного керівництва країни з’явився інструмент на переговорах з тими самими західними лідерами. Крім того, неадекватна політика нинішнього російського президента створила вакантне місце «опори» Східної Європи. У цьому і полягає головний шанс України: стрибнути з 3-го світу в перший, побудувавши адекватні соціальні структури, орієнтуючись не на минуле чи теперішнє, а на майбутнє. Так наша країна може стати лідером в регіоні від Тиси до Волги.

Довго це вікно можливостей залишатися відкритим не буде. Воно – не результат довгої підготовчої роботи ЄС або США, а наслідок надзвичайної ситуації, що склалася в Європі після Криму. По-хорошому, якби Путін із Кримом повторив «абхазький сценарій», ЄС обмежився б санкціями щодо Аксьонова. До речі, знову привід подякувати російському президентові – він сам загнав себе в кут і змусив ЄС робити те, чого він не хоче понад усе – йти на конфронтацію з РФ. Проте, із залагодженням надзвичайної ситуації вікно можливостей, радше за все, закриється. Тобто відхід Путіна і поява на його місці будь-якого іншого політика (від Ходорковського до Медведєва) створять для Європи спокусу повернутися до партнерства з Росією. Про необхідність і бажаність такого партнерства європейські офіційні особи говорять постійно. Росія загалом влаштовує їх як головний контрагент у Східній Європі. Для європейських політиків проблема полягає саме в Криму, оскільки в Європі неприпустимі зміни державних кордонів військовим шляхом, і у Путіні особисто, адже він відповідальний за цю зміну. Варіантів вирішення кримського питання, прийнятних для Європи, яка боїться конфлікту, вкрай багато. Для початку, новий російський президент може провести там ще один референдум щодо незалежності, створити «під цю справу» міжнародну комісію і домогтися зняття санкцій. Так, це викличе хвилю обурення всередині країни, посилить перспективи сепаратизму, але, по-перше, заради збереження грошей пострадянська влада йде і не на такі витрати, по-друге, зомбоящик може швидко переконати населення в чому завгодно.

Урегулювання кримського питання при збереженні нинішніх тенденцій в українській владі (йдеться про річне топтання на місці з негативним результатом в економіці і нульовим просуванням на шляху до реальних реформ) швидко вгамує інтерес західних партнерів. Саме зараз Україна отримала унікальний шанс у своїй історії на якісний ривок і якісну модернізацію – як внутрішню, так і зовнішню, але для цього потрібні зміни й принципово інші люди у владі. Реформи мають показати Європі, що Україна – не вічний прохач грошей, чергова Греція, а гравець, здатний взяти на себе відповідальність (ключове слово) за стабільність економічного розвитку і військово-політичну безпеку Східної Європи. Нова влада мусить думати такими категоріями, а не термінологією «розпилу-відкату». У своїй історії українці вирізнялися завидним умінням упускати історичні шанси, які на них «звалювалися». Цього разу помилка неприпустима, причому звинувачувати в ній українці матимуть право хіба себе. Зовнішнє середовище і так зробило для нас геть усе. Воно створило реальну, а не вигадану зовнішню загрозу, що об’єднала розколоту націю. Вона ж довела ціну некомпетентного керівництва до екзистенційної – або пострадянська еліта у владі, яка спирається на люмпенізованих бюджетників, або існування країни. Проблеми ж внутрішньодержавного устрою за українців ніхто не вирішить, ці «авгієві стайні» потрібно розчистити самим, і часу на роботу залишилося не так вже й багато.

Джерело:http://hvylya.net

 



Создан 30 апр 2015