До нас приїхав ревізор!

 

До нас приїхав ревізор!

ММС-інформ Газета по-львівськи



Так злякано могли б сказати працівники сільського продмагу в епоху пізнього брежнєвізму, бо добре знали, що за надмірну "усушку і утряску" рано чи пізно доведеться відповідати. Тоді обом сторонам був добре відомим ритуал проведення ревізії, особливо рольовий розподіл: один шукає, копає і принижує, а другий годує, напуває, платить та перепрошує.

Ревізор завжди і у всьому правий, тільки він має рацію. Верховна влада надала йому повноваження карати і милувати. Він втішається садистичним почуттям неймовірної влади над своєю потенційною жертвою. Якщо має фантазію, то бавиться з нею в "котика-мишку", якщо ні, то грубо і розв'язно наказує починати будувати ешафот для самої себе. Той, кого перевіряють, - за означенням злодій, порушник, підозрілий і непевний тип, позбавлений права говорити, боронитися і взагалі почуття власної гідності. Ніхто в ті часи не розраховував на особливу інтелігентність ревізорів. Всім було відомо, що одні приїхали, бо мусять обов'язково щось "накопати", а другі мають загладити свої провини морально і матеріально.

Але досить історичних ремінісценцій. "До нас приїхали ревізори", - шепочуть, оглядаючись на всі боки, асистенти, доценти і професори Львівського національного університету імені І.Франка. Вони знали й раніше, що цієї біди не оминути. Констеляція: національно-патріотичний Львів, "незовсім правильний" ректор (попередній міністр) і чинний міністр, який зневажає "гірський карпатський народець", що, на його думку, сформувався внаслідок ворожих генетичних експериментів, – довго в стані спокою не залишилася. Практика міністерських перевірок українських вишів проста до банальності і сприймається як невідворотна кара господня, якої не уникнути. Від неї можна тільки відкупитися, щоб отримати лагідніший висновок, персонально задобрити ревізорів, щоб вони не особливо шаленіли. Або мужньо і стоїчно перекинути відповідальність на керівників підрозділів – нехай, мовляв, самі домовляються з перевіркою, знають за що страждають.

У чому неприродність такої ситуації? Якщо комусь із західних колег розповісти, що персонажі Миколи Гоголя із першої половини ХІХ століття ожили, і Хлєстаков навідався з перевіркою в університет, то в таке мало хто повірить. Але факти – річ уперта: ЛНУ ім. І.Франка трясуть ревізори. І це не проста фінансова перевірка господарської частини вишу (їх було десятки), це направду всеохопна ревізія того, що ревізуванню за означенням не підлягає – університету. Бо ж як можна перевіряти університет, і які є критерії такої перевірки? І головне, хто ж ті найкомпетентніші люди, які знають і вміють більше, ніж усі разом взяті викладачі університету? Звідки вони і в яких палатах всесвітнього розуму засідають? Може, їх просто поміняти місцями?

У всьому світі існує чітке мірило престижності університету – кількість охочих вчитися у ньому (платити за навчання) і котирування диплому випускника на ринку праці. Більше критеріїв нема. Є, правда, додаткові елементи визначення престижності університету. Це існування відомих наукових шкіл, видатних винахідників, великої кількості різноманітних лауреатів, але це все обов'язкові ознаки, без яких навчальна установа не може називатися університетом.

Спробуємо по порядку знайти відповіді на поставлені питання. Хто такі перевіряльники? Це такі ж самі викладачі українських вишів, але уповноважені міністерством обов'язково "накопати" компромату на ЛНУ ім. І.Франка, щоб довести неефективність керування університетом Іваном Вакарчуком, послати йому і колективу чіткий сигнал, що Київ такого ректора більше не потерпить. Невідомо, за якими критеріями міністерство відбирало ревізорів, але поведінка більшості з них вказує на те, що вони отримали карт-бланш на перевірку "с прістрастієм".

Підсумувавши низку різноманітних випадків спілкування перевіряльників з тими, кого перевіряють, можна зробити один невтішний висновок – російська бюрократична традиція часів Гоголя і Салтикова-Щедріна живе й перемагає. У них легко можна впізнати всіх гоголівських героїв – якщо не за словами, то за поставою, поведінкою, стилем мислення і навіть рівнем культури. Це виявляється і в наказовому, імперативному тоні спілкування, і в епітетах, які щедро роздають своїм колегам обтяжені міністерськими повноваженнями "каліфи на годину". Тут всі: суддя Ляпкін-Тяпкін, який сприймає ревізію як невідворотну кару і навіть "розуміє" необхідність такої перевірки, заявляючи: " Россия… да… хочет вести войну, и министерия-то, вот видите, и подослала чиновника, чтобы узнать, нет ли где измены". Тут і Лука Лукіч з його сакраментальними, ніби із сьогодення вихопленими фразами: "Вот ещё на днях, когда зашел было в класс наш предводитель, он скроил такую рожу, какой я никогда ещё не видывал. Он-то её сделал от доброго сердца, а мне выговор: зачем вольнодумные мысли внушаются юношеству". Або така не менш актуальна фраза: "Не приведи господь служить по ученой части! Всего боишься: всякий мешается, всякому хочется показать, что он тоже умный человек". Не варто далі цитувати, бо інакше доведеться переписати у статті всього гоголівського "Ревізора". І це при тому, що Микола Гоголь написав свій безсмертний твір 1835 року.

Стиль перевірки Львівського університету один в один збігається з баченням явища ревізії гоголівськими персонажами. Відчувається та сама сюжетна напруга той самий "держимордівський" стиль. Особливо, коли перевіряльниця заявляє деканові або директорові: "Ми сьогодні навідаємося до вас з перевіркою десь в проміжку між п'ятою і дев'ятою вечора". І що відповідає декан? Правильно - ствердно хитає головою і дає вказівку всім залишатися на робочому місці до дев'ятої вечора! При тому, що робочий день у працівників університету закінчується о 18-й годині. А далі все відбувається вже за іншою режисурою. Перевіряльники приходять, коли вже стемніло, і "працюють" з відповідальними особами до опівночі. Протести? Ні, жодних протестів. Ревізора не можна прогнівити, бо ославить на всю Україну, напише найгірший на цілий університет висновок. От і стараються, запопадливо заглядаючи у вічі, виконуючи найабсурднішу забаганку і гримаючи раз-до-разу на своїх підлеглих.

- А подать нам сюда Ляпкіна-Тяпкіна!, - каже ревізор.

- Єсть!, - відповідає професор університету. І зацокотіли коридорами славного університету ніжки секретарів і секретарок, асистентів, доцентів і професорів.

- А чому це у вас не три, а тільки два журнали контролю за успішністю студентів? - Питає мила ревізорка.

- Виправимось. Треба три – буде три, – відповідає переляканий і спітнілий доцент.

- Добре. Всі тексти лекцій ви видрукували, але де проставлено на полях, о котрій годині і хвилині ви будете пояснювати студентам розв'язання цієї задачі?", - питає ревізор.

- А треба? - Ніяковіє доцент.

- Звісно,що так. А де у вас індивідуальний, робочий і навчальний плани? А де в журналі проставлено з низу догори і в другому з гори до низу те, про що говорили студенти не семінарі? Нема? Та ви й лекції не всі видрукували на папері! Що ви кажете, екологіст? Виступаєте за збереження лісів? І що це за дурниці ви верзете про цифрові носії інформації? Нема на папері – нема в природі. Неважливо, що є у вас в комп'ютері, планшеті чи органайзері. Ви – український викладач українського університету, а тому маєте бути готовим будь-якої миті підтвердити на папері, що ви не халявите, бо ми знаємо вас таких. Вам тільки попусти – відразу завалите весь навчальний процес.

Це, звісно, гіпотетична розмова, відтворена, відповідно до вимог і приписів Міністерства освіти і науки. А їх немало. У березні 2012 року Міносвіти видало наказ «Про затвердження форм документів з підготовки кадрів у вищих навчальних закладах І-ІV рівнів акредитації». За цим переліком вимагається 64 нові звітні форми і нові, особливі стандарти заповнення журналів. Таким чином, ми плавно підходимо до відповіді на питання: а що ж перевіряють? А перевіряють відповідність ведення нікому непотрібної документації до вкрай збюрократизованих вимог міністерства. Папери – це кров бюрократії. Що більший паперовий потік, то міцніша бюрократія, то більше відкривається нових бюрократичних посад. Можна уявити, скільки нових клерків з'явилося в міністерстві, відділах та управліннях, університетах, інститутах і коледжах, щоб щоденно заповнювати ті 64 нові нікому не потрібні бюрократичні форми та контролювати їх виконання. І тільки тепер можна уявити, для чого ці тотальні централізація і контроль.

По-перше: централізація потрібна для того, щоб столичний чиновник міг контролювати навчальний процес у найвіддаленіших навчальних закладах. Щоб він міг в зародку придушувати вільнодумство і зрештою довести все до абсурду, коли кимось будуть написані універсальні тексти лекцій, в яких після міністерського затвердження викладач не матиме права змінити ані слова. Тоді міністерство перетвориться на орвелівське міністерство правди і, підозрюю, що більшість з полегшенням зітхне. Бо ж не треба буде самому нічого робити, думати, і вже точно при такій системі ніколи не помилишся. Це навіть гірша ситуація, ніж була в глухі часи радянського застою.

По-друге: плодіння такої великої паперової звітності доведе університети до того, що вони ніколи з цим не впораються. А це означатиме, що кожна ревізія може легко знайти докази надмірної "усушки і утряски", що дозволить міністерству та органам влади легко розправлятися з неугодними і непокірними, а найголовніше – з розумними й ініціативними людьми, які не захочуть формалізувати (вбивати) навчальний процес. Фатальним наслідком такої загрози може стати перетворення університетів на заповідники ретроградності та формалізму.

Саме за цими критеріями і кинулися перевіряти ЛНУ ім. І.Франка,  призначені міністерством ревізори. І, безумовно, таких "проступків" вони можуть назбирати безліч. Але найважливішою у всій цій історії є реакція, а точніше її відсутність, університету: ректорату, факультетів, викладачів та студентів. Ректорат, ніби води в рот набрав, вдає, що займає благородну позицію невтручання перед набігом варварів. Ніхто не хоче висунутися, щоб узяти удар на себе. Факультетам викручують руки і ноги, а ті мовчать, щоб не прогнівити. Замість сказати "досить" і перестати спілкуватися з цими горе-перевіряльниками, поки ті не почнуть пристойно поводитись, вони прибирають собі анекдотичну роль "я така затуркана".

Мало того, насмілився професор Потятиник висміяти у своєму блозі недолугі вимоги міністерства друкувати всі лекції на папері, писати три види планів і вести два види журналів, як від колег почулося злісне сичання про наражання на неприємності всього колективу. Посмів студент економічного факультету зробити зауваження перевіряльниці, щоб та проводила тестування українською мовою, як у тієї з'явилося море добровільних підручних затоптати хлопчину і роздушити його гідність. Кажуть, що після розмови на кафедрі він вилетів зі сльозами на очах. І це в нашому розрекламованому національно свідомому Львові! В нашому патріотичному університеті! А що казати про інші міста України? І чи залишається ще в когось сумнів, що при зміні обставин ці всі верескливі патріоти з університету з таким само завзяттям не кинуться топтати своїх колег, які посміли думати інакше? Гадаю, питання риторичне.

Наступне питання полягає в тому, як так сталося, що навіть у демократичному Львівському університеті на чолі з некорумпованим нормальним ректором склалася така плачевна ситуація. Відповідь на це питання криється у відсутності будь-коли і будь-яких системних реформ в освіті і науці. Замість розпочати рух до надання автономії університетам, Іван Олександрович Вакарчук сам піддався спокусі і, будучи міністром, два роки тримав для себе про запас посаду ректора ЛНУ. Туди і повернувся після того, як перестав бути міністром. Так сталося, що міністерське крісло по ньому зайняла людина, яка, м'яко кажучи, налаштована не по-дружньому. І понеслося... Дмитро Табачник відразу почав міняти програми і підручники, неугодних ректорів, тобто причісувати під свій гребінець всіх і вся в українській науці та освіті. Його годі було зупинити, йому не можна було перешкодити. А все чому? Та тому, що Іван Олександрович не провів жодних системних змін. Ми не знаємо, чому саме він не погодився на надання університетам автономії. Можливо, побоявся, що це обернеться проти нього самого. Бо ж він також серед рекордсменів – більше двадцяти років обіймає посаду ректора.

Можливо, тому, що нічого не зробив, щоб Львівський університет не перетворився на закриту корпорацію, де посади викладачів передаються у спадок від батька до сина, від бабці до внучки. Де панує місництво і клієнтелізм, куди не може проникнути не те що щось свіже, туди не може потрапити хтось інший в принципі. Ні для кого не таємниця, що конкурси на заміщення вакантних посад відбуваються формально. Ніхто з-поза університету навіть не посміє висунути свою кандидатуру на посаду доцента або професора, бо зарубають на злеті. Сама процедура, коли за того чи іншого кандидата голосують таємним голосуванням колеги по кафедрі і факультету, є порочною у своїй суті. Бо всі вони конкуренти у межах закритої корпорації. На практиці це означає, що викладач має завжди бути згідним з позицією декана, відкрито демонструвати йому свою лояльність, бо від того залежить, чи проголосують за нього. Цей викладач має також жити "в мирі" з колегами, а це означає ставити позитивні оцінки численним родичкам і родичам колег по факультету. Інакше він ризикує під час "таємного" голосування нахватати чорних кульок і вилетіти з університету.

Викладач має безапеляційно погоджуватися на нелюдське навантаження в обсязі 900 годин, розуміючи, що доведеться вибирати: або не готуватися до занять, або забути про наукову роботу.

Взагалі, вибори на заміщення вакантних посад проводять за якимись дивними критеріями. Ніхто не враховує, скільки студентів добровільно записується на курси до того чи іншого викладача. Не враховується, як правило, його науковий доробок. І взагалі ніхто не бере до уваги, наскільки кандидат є інтегрованим у світову науку, наскільки знайомий він із сучасними досягненнями у своїй професійній сфері. Реальність, на жаль, є сумною. Викладачі українських університетів, як правило, не володіють іноземними мовами, не бувають на міжнародних наукових конференціях, не знають комп'ютера, є просто неконкурентоспроможними на світовому науковому і освітньому ринку. Та що говорити, вони роками не бувають у бібліотеці. Єдине, що рятує цю систему від повного банкрутства, – це її закритість. Закритість означає захищеність системи масою бюрократичних приписів. Це продовжує їй на якийсь час життя. Створює видимість університету, де більшість імітує: одні, що викладають, а інші – що вчаться. Закритість – єдиний порятунок для цієї системи. Якщо раптово відкрити її, то вона не витримає конкуренції. Таким чином, і перевіряльники, і ті, кого перевіряють, прекрасно розуміють, про що йдеться, що насправді вони – сіамські близнюки. Більшість викладачів теперішніх університетів розуміє, що автономія і відкритість – це смерть системи, а перевіряльники бачаться єдиними її рятівниками.

Отже, шановні пані і панове професори, не нарікайте, що з вами поводяться, як із потенційними порушниками. Не переживайте так через брутальні зазіхання на вашу гідність. Ви всі – в одному, ви вкладаєтеся один в одного, як російські матрьошки. У цьому є навіть свої переваги. Сьогодні вас перевіряють, але завтра ви – грізний ревізор.

Джерело: Захід нет



Создан 15 апр 2013