«Шокова терапія»: міфи та реальність

 

«Шокова терапія»: міфи та реальність

Новини. Газета по-львівськи



Після здобуття Україною незалежності, з початком пост-комуністичних трансформацій, великі дискусії в суспільстві точилися навколо болючих наслідків запровадження ліберальних економічних реформ.

 

Градуалізм чи «шокова терапія»?

Це питання постало в центрі протистояння між радикальними «біґ-бенґ»-реформаторами, які відстоювали швидкі перетворення, на чолі з широковідомим архітектором польських реформ Лєшеком Бальцеровичем та градуалістами – прибічниками поступового переходу до ринкової економіки.

Останні наголошували, що саме поетапне реформування є необхідним для того, щоб уповільнити неминуче скорочення неефективної частини суспільного виробництва та розподілити в часі породжене цим безробіття, пом’якшивши таким чином негативний ефект від зниження рівня доходів населення.

Вони називали радикальні реформи «шоковою терапією». Зрозуміло, що для політиків, які дбають про власні рейтинги, позиція градуалістів виглядала більш привабливою, а відтак отримала їхню підтримку.

Натомість прибічники швидких реформ переконували, що хоча деякі соціальні втрати були невідворотними, але швидший рух до ринкової економіки допоміг їх мінімізувати, скоротивши час переходу до ринку і знизивши опір номенклатури.

На початку дев'яностих багато людей і політиків могли щиро вірити в аргумент болючості «шокової терапії», оскільки у 1992 році ще не було достатньо досвіду, щоби підтвердити правильність саме швидких реформ.

Справді, два роки реформ у Польщі, що почалися 1989 року, спричинили безробіття і зниження доходів. Однак за останні 25 років в економістів з'явилося багато статистичних доказів того, що на противагу страхам, які існують щодо «шокової терапії», держави, котрі обрали поступові реформи, постраждали більше.

В Україні за часів президента Кравчука економічні зрушення навмисне відкладали, аргументуючи це тим, що «шокова терапія» буде болісною. Як з’ясувалося, поступовий шлях реформ, на якому наполягали тогочасні політики, був хибним, оскільки пізніше жодна реформа не була запроваджена, а час – втрачено.

Реформ не провели вчасно через те, що час від їхнього сповільнення було використано старою комуністичною елітою на власне перетворення у новий капіталістичний клас, а в підсумку – на нинішніх олігархів.

 

Тому одним зі стовпів Євромайдану, як і ключовим принципом коаліційної угоди парламенту від 27 листопада 2014 року та урядової програми від 9 грудня 2014 року, стала потреба надолужити двадцятирічне відставання у проведенні реформ.

Україна нарешті ставить на порядок денний питання перетворень, але привид болючості «шокової терапії» знову з'явився в інформаційному просторі. Чому він дотепер живий, навіть після того, як його помилковість було доведено 25 роками досвіду в країнах колишнього соціалістичного табору?

Є два можливі пояснення.

По-перше, його підживлюють ті, хто отримує вигоду від нереформованої економіки, а відтак протистоїть новій спробі реалізувати реформи, цілеспрямовано відроджуючи ці страхи у громадськості за допомогою нової хвилі популізму.

Щоправда, популізм став більш витонченим, пропонуючи псевдореформи, а олігархи – власники найбільших медіа-ресурсів – формують суспільний запит саме на них. Наслідки популізму проявляються в бажанні бачити швидкі результати реформ з мінімальними соціальними втратами, тоді як в успішних країнах, що пройшли шлях трансформації, на повноцінне відновлення їх економік пішло кілька років.

По-друге, ймовірно, досвід інших держав дотепер залишається невідомим для широкого загалу. Далі – короткий підсумок складного досвіду трансформації багатьох країн, який допоможе подолати привида «шокової терапії» раз і назавжди.

 

Наслідки відсутності реформ

Досвід України і Польщі можна порівняти за допомогою індексу прогресу трансформацій – ТРІ, складеного ЄБРР для вимірювання ринкових реформ.

Із графіка видно, що під час президентства Кравчука в Україні реформ не проводилося. За часів Кучми (1994-1997 роки) зміни були занадто пізніми, щоби запобігти ембріональному розвитку майбутніх олігархічних сил.

Значних реформаторських зусиль у 1998 році виявилося недостатньо, щоби зупинити процес консолідації олігархів, і занадто мало, аби наздогнати лідерів Центральної Європи.

Провідні країни-реформатори продовжували рішуче просуватися до ринкової економіки, тоді як градуалістична позиція України до 1998 року залишила її позаду.

З того часу в реформах відбулося значне сповільнення. Цього було недостатньо, аби щось суттєво змінити. Індекс TPI залишався майже незмінним після Помаранчевої революції 2004 року та не зростав за часів режиму Януковича.

 

Правлячі інституції стали незалежними від багаторічного імперіалістичного режиму, але вони були захоплені внутрішніми інтересами тих, для кого відкрита конкурентоспроможна ринкова економіка не була оптимальною.

Люстрації за прикладом країн Центральної Європи в Україні не відбулося. Правлячі групи складалися з колишніх комуністичних партійців, які не хотіли залишати високі посади в новому капіталістичному суспільстві.

Вони розуміли, що можуть зберегти свої позиції шляхом перетворення у нових капіталістів, тому скористалися непрозорими преференціями в приватизації – легальними, напівлегальними і нелегальними для власного збагачення.

Це стало причиною запобігання реформам, які могли б створити конкурентоздатну ринкову економіку з відкритим входом для нових підприємців.

Політичні правлячі групи часів першого президента доводили, що відкладення якісних зрушень – необхідний крок для того, щоб уникнути величезних негативних соціальних наслідків, які начебто спостерігаються у польській «шоковій терапії».

Ключовим економічним індикатором перехідного періоду було те, наскільки швидко країна відновилася після спаду виробництва у перші роки трансформацій.

У вимірюванні обсягів скорочення виробництва існує проблема порівняння соціалістичних показників – національного доходу – з показниками ринкової економіки – ВВП. Проте, без сумніву, спад був значним.

У країнах, що відновилися рано, між 1993-1995 роками, – 10-15%, а в державах, що не побачили відновлення до кінця 1990-х, – понад 50%. Із графіка порівняння ВВП видно, що Україна належить до групи останніх.

Починаючи з 1989 року, відбувалося чітке розходження ВВП на душу населення у країнах Центральної Європи та в державах колишнього Радянського Союзу. Розрив ставав дедалі більшим і за індексом ТРІ. Це видно і з порівняння України й Польщі.

Україна була серед тих, що почали відновлюватися найпізніше, і навіть після двадцяти років досі залишається унизу в рейтингах за доходами на душу населення. Це при тому, що наприкінці соціалістичного періоду ВВП України на душу населення був на одному рівні з Росією, Білоруссю та Польщею.

 

За даними Світового банку, до 2012 року Україна (ВВП на душу населення – 4 тис. дол.) залишилася далеко позаду Польщі (13 тис. дол.) та Росії (15 тис. дол.).

Звісно, високі показники Росії пояснюються нафтою і газом. Проте відрив Польщі, яка утричі перевершила Україну, може бути пов'язаний лише із значно швидшим рухом до ринкової економіки, включно з отриманням членства в ЄС.

Таке порівняння відіграє важливу роль у розумінні того, чому мешканці Західної України мають чітку орієнтацію на ЄС. У них є більше можливостей побачити досягнення Польщі безпосередньо та прив'язати її успіх до орієнтації на ЄС.

У довгостроковій перспективі в країнах, що проводили швидкі реформи, відновлення економіки відбулося значно раніше, і після більш ніж двадцяти років вони досягли значно вищих рівнів розвитку.

Для тих, у кого є сумніви щодо ВВП на душу населення як вимірника добробуту, вже понад двадцять років існує більш комплексний показник, складений організацією ПР ООН (UNDP) – індекс людського розвитку (UNDP's Human Development Index, HDI). Крім ВВП, він враховує рівень надання послуг у сферах охорони здоров'я, освіти, а також показники розподілу доходів та бідності.

Графік індексу HDI також підтверджує, що країни, в яких відбулися ранні та швидкі реформи, мають кращі результати. Із графіків чітко видно, що дивергенція у реформах (індекс ТРІ) відобразилася у розходженні економічних показників, що підкреслює переваги стратегії радикальних реформ.

Держави Центральної Європи та балтійські країни є безперечними лідерами у швидкості лібералізації. Їх значення індексу HDI протягом перших п'яти-десяти років погіршилися незначно, на відміну від країн колишнього СРСР.

До 1995 року рівень добробуту країн Центральної Європи повернувся до стартової позиції і після цього продовжує зростати, реалізовуючи зрозумілі очікування того, що трансформація у ринкову економіку покращує стандарти життя.

Балтійським країнам, які почали ці зміни дещо пізніше і, можливо, з більш розбалансованими економіками, для повного відновлення знадобилося десять років. Проте до 2010 року вони випередили свої вихідні позиції. Країни колишнього СРСР, включно з Україною, почали такий рух лише у 2000 році…

 

 

Час діяти

Є й інші індикатори, які віддзеркалюють ступінь розвитку економіки. Усі вони показують, що з часів здобуття незалежності України її економічна динаміка є гіршою за більшість країн Центральної Європи і навіть за деякі сусідні країни колишнього Радянського Союзу. Єдина причина – відкладання реформ.

Усупереч побоюванням, держави, які рухалися шляхом «шокової терапії», зазнали менших соціальних втрат, ніж ті, що рухалися повільніше, – як Україна. Показово, що відтермінування змін в Україні стало основною причиною поганого стану економіки сьогодні.

Отже, страхи щодо «шокової терапії» безпідставні. Багато хто, особливо молодь, не має таких побоювань і хоче бачити швидкі реформи, втрачаючи терпець після року обговорень і малорезультативної діяльності політиків, парламенту та Уряду.

За рік після Євромайдану українці зазнали значних втрат. Національна валюта девальвувала більш ніж удвічі, ціни зросли на третину. Це пов’язано із тим, що реформи відкладалися десятиліттями. Мало констатувати необхідність перетворень, вони мають бути здійснені невідкладно. Час діяти.

 

Олег ГАВРИЛИШИН, колишній заступник директора департаменту пострадянських країн МВФ, радник Кабміну

Марія СИДОРОВИЧ, експерт з макроекономіки, КУА КІНТО

 

 

Джерело: http://www.epravda.com.ua



Создан 10 апр 2015