Петре Олексійовичу, спершу скасуйте в Україні кріпаччину!

 

Петре Олексійовичу, спершу скасуйте в Україні кріпаччину!

Газета по-львівськи



 

Запропонована президентом Порошенком конституційна реформа розбудила духів внутрішньовидової політичної боротьби – проявився явний розкол всередині парламентської коаліції. Головним подразником стала проблема «особливого статусу» Донбасу, що випливає з пункту 11 Мінських угод, яким передбачено «прийняття постійного законодавства про особливий статус окремих районів Донецької та Луганської областей згідно до заходів, зазначених у примітках (прим.1) до кінця 2015 року».

І в емоційно гарячих публічних суперечках, і у зважених аналізах ситуації видно головне – протест проти зміни конституційного ладу під диктовку Кремля. Йдеться про принципову неприйнятність легітимізації зовнішнього управління Україною.

Не вдаючись у деталі і тонкощі pro і contra цих суперечок (становище справді непросте - президентові не позаздриш), хочу звернути увагу на більш фундаментальний аспект пропонованої конституційної реформи в контексті загальної філософії реформування країни. На порядку денному фатальне питання – про саму можливість модернізації України шляхом проведення різних реформ при збереженні в її державному організмі злоякісної олігархічної пухлини.

Ця затяжна недуга довела суспільство до стану перманентної кризи і цивілізаційного глухого кута. На рівні соціальної психології скрута вилилася в проблемний виклик для національної самосвідомості. У повітрі сокирою висить невротичне: «Чому ж, чорт забирай, немає змін?!». Чому через півтора року після революційних подій на Майдані Уряд може похвалитися хіба що появою на вулицях патрульних поліцейських, які ще не встигли наїсти животи? Чому корупція не лише не зникає, як нам обіцяли люстратори, а навпаки, розцвітає у вже нових «оранжерейних» умовах?

Свіжий і найбільш виразний приклад стану кипіння суспільних настроїв з цього приводу – реакція глави Одеської адміністрації М. Саакашвілі, який нещодавно на одному телеканалі буквально вирував від обурення: «Країна летить до біса! 15% падіння економіки! Прокиньтеся! »І ще:« В Уряді є олігархічні інтереси... Вони сидять на потоках... Убивають країну, грабують нашу економіку!».

Але дивна річ, з політичного порядку денного майже зникло питання про те, що Майдан був (якщо оцінювати його не за етичними, а за історичними критеріями) антиолігархічною буржуазною революцією. У суспільстві немає серйозної дискусії про те, що революція не вирішила головного питання – питання усунення олігархічної системи економічної і політичної влади з державного устрою і соціального побуту.

У суспільній свідомості немає виразного розуміння того, що влада в олігархічній політекономії неминуче відтворює меркантилістську систему «золотого батона» – систему перерозподілу активів країни в інтересах мафіозних груп, убудованих у вертикаль влади. Ця система вбиває підприємницьку активність працездатного населення і блокує модернізацію країни.

«Революція гідності» – це прекрасно звучить, але заважає розумінню суті справи. Заважає осмислити історичну перспективу постмайданної країни і зміст реформ, що визначають вектор перетворень.

Саме тому в суспільстві домінують волюнтаристські, неправові уявлення про методи реформування держави. Домінують уявлення, що річ хіба у «поганих» кадрах, і тому схвалюється навіть дика «люстрація» через сміттєві баки.

Так що ж заважає реформам, і що треба робити? Від якої грубки треба танцювати?

М. Саакашвілі на тій самій передачі запропонував: «Треба повністю міняти стиль роботи!». Можливо, шанований політик під стилем роботи розуміє щось більше, ніж зміна та навчання управлінських кадрів. Але не впевнений.

Ось і глава Уряду А. Яценюк щойно схаменувся: «Слід відверто визнати – за останні дев’ять місяців саме в судовій системі не було проведено реальних змін, не було проведено очистки судової системи». Прем’єр-міністр вважає, що якщо нарешті очистити суди від поганих суддів, то інші зміни підуть без перешкод.

І що ж пропонують? Переатестацію суддівських кадрів! Вища рада юстиції вже пропонує порядок переатестації, що передбачає складну, аж трисходинкову перевірку чистоти суддівських мантій, але ніяк не враховує думку тих громадян, які мали змогу звертатися до суддів «Ваша честь!». І одержали у відповідь наругу над правосуддям і честю. А тому можна очікувати на нову, тільки більшого розміру, корупційну годівницю біля ніг Феміди!

Таке враження, що ми реально перебуваємо в проклятому зачарованому королівстві, вихід з якого лише один – еміграція. Багато хто так і робить.

Щоби тверезо оцінити цю ситуацію, пропоную уявний експеримент в історичній ретроспективі. Уявімо, що російський імператор Олександр II в 1861 році зібрав членів Головного комітету, який готував проект реформи, і доручив його членам: князю В.А. Долгорукову – провести реформу поліції, А.М.Княжевічу – реформу суду, М. М. Муравйову – земську реформу тощо. І при цьому – уявімо! – государ «забув» скасувати кріпосне право!

Такі реформи закінчилися б безславної імітацією і провалом. Як зараз у нас.

«Краще почати знищення кріпацтва згори, ніж дочекатися того часу, коли воно почне знищуватися само по собі знизу», – говорив Олександр II, розуміючи свою історичну роль на роздоріжжі Історії. І він впорався із цим завданням, знайшовши в собі мужність стати вищим за вульгарне політичне балансування між імовірністю загрози дворянської опозиції з одного боку, і небезпеки селянського бунту – з іншого. Щоправда, це вартувало йому життя. Але країна, у складі якої була й Україна, звільнившись від влади кріпосницької олігархії, рвонула вперед.

Так от, фундаментальна проблема України полягає в тому, що наш реформатор, президент Петро Порошенко, поки не знайшов у собі мужності скасувати третє видання кріпосного права – у формі сучасного олігархічного режиму. Другим його виданням була радянська кріпаччина.

Гляньмо правді у вічі. Країною насправді керують не президент і не Уряд, а впливові групи, клани, що зародилися за Кравчука, легалізувалися при Кучмі, знайшли легітимність при Ющенкові і потому, вже як мафія, захопили всю владу при Януковичі. Цей спрут нікуди не подівся, його пахани, що повтікали, керують ним ззовні. Сьогодні вплив цих мафіозних груп, убудованих у вертикаль влади, розповсюджується не лише на інститути економічного і політичного обміну, а й на хід подій, пов’язаний із військовою агресією Росії проти України.

Корупція в такій системі виконує функцію отримання ренти. Вона стала найефективнішим інструментом перерозподілу ресурсів на користь олігархічних груп. А головне джерело багатства цих груп – природний дохід і надексплуатація землі та праці. Усі первинні капітали українських мільярдерів – привласнена рента, яка, якби наші політичні лідери були ще й державними діячами, мала б іти в державний і місцеві бюджети.

Про можливість такої реформи державної власності на користь суспільства, а не приватних осіб, писали, попереджаючи про згубність політики приватизації земельної ренти, ще в 1991 році видатні економісти світу в своєму відкритому листі до тодішнього президента СРСР М.С. Горбачова.

Ні наша інтелігенція, ні політична еліта не змогли внести до порядку денного ринкових реформ це головне питання. Не змогли, за прикладом польської інтелігенції, зімкнутися зі ще потужним на початку сторіччя робочим рухом, аби вибудувати споруду політичних, економічних та громадянських свобод, демократії на матеріальному, економічному фундаменті для народу, а не для «обраних».

Зараз робітничий рух знищено. У дискурсі модернізації країни тема реформи власності табуйована, в суспільстві культивується вульгарне уявлення про демократію, як про «процедуру», забуваючи, що зразок «процедури» був явлений світові в Освенцимі.

«Метою реформи власності є надання права власності на мільйони об’єктів нерухомості мільйонам громадян, причому зробити це треба в гранично стислі терміни», – говорить видатний соціальний мислитель сучасності Ернандо де Сото (див. його книгу «Загадка капіталу». – М, 2004. – С.207.).

У XIX столітті метою і результатом великої реформи було саме це – звільнення селян із наділенням їх землею. А забрати її із жадібних рук кріпосників було ой як непросто!

У XXI столітті починати не менш велику справу визволення народу України після 1991 року потрібно було саме з цього історичного вчинку. Не лише роздачею квазіюридичних «сертифікатів», як це було зроблено, а юридичним оформленням права власності на продуктивні активи країни, у тому числі через кооперацію нових власників, створення народних підприємств та інші форми соціальної інтеграції.

Не вдалося. Країна пішла шляхом нового поневолення народу. У державі сформувався панівний клас великих фінансово-промислових та аграрних власників-олігархів, власність яких (за незначним винятком) нелегітимна і відчужена від працівника. За цих умов політико-економічний режим неминуче має характер імітаційної демократії, а справжнє обличчя нашої держави – силова машина для обслуговування інтересів вузького кола привілейованих бізнесменів.

У такій системі продуктивна власність, як правило, має дворівневу структуру: верховний власник готелю, аптеки, швейної фабрики, піщаного кар’єру, водної або нафтогазової свердловини сидить у парламенті, в кабінетах Уряду або регіональних служб адміністрації, прокуратури, СБУ, міліції та суду, а номінальний, зареєстрований власник лише керує цією власністю, витягуючи ренту для свого патрона шляхом завищення цін і втечі від податків. Така структура власності – суттєва ознака феодалізму.

У такій системі будь-які «гарні» кадри тестуються на лояльність до начальника у вертикалі влади й або негайно пристосовуються, або вибувають.

Пам’ятний «квартет Лозинського» з полюванням цієї елітної банди на людину в поміщицьких угіддях – символічне вираження цієї системи. Такі «квартети» з місцевих баронів є в кожному районі і нині. Саме в їхніх інтересах, якщо президент Порошенко продавить свою конституційну реформу, буде проведено децентралізацію влади, а «особливий статус» східних регіонів законсервує вже реальну корупційну змичку цих баронів з сепаратистським анклавом і легалізує бізнес на крові. Об'єктивно, незалежно від благих намірів.

Дивно, але ця кричуща своєю актуальністю соціальна проблематика старанно мікшується і переводиться в сферу етики та психології, а суспільство мучиться і рве серце: чому ж у нас немає правосуддя, немає ефективної державної системи захисту прав людини, а реформи «не йдуть»?

Та тому, що неофеодальна система закритого доступу до ресурсів і взаємовідносин особистої залежності нікуди не зникла. Вона лише пристосувала демократичні інститути і силу товарно-грошових відносин до ослаблої історичної оболонки і знайшла «нове дихання» й нові форми експлуатації. Саме тому Україна – кладовище омертвленого капіталу. За рівнем корупції та економічної активності населення заслужено займає ганебне місце на задвірках цивілізованого світу. Але рівень корупції – це маркер більш глибоких суспільних протиріч, які описані вище.

Військова агресія Росії проти України – теж маркер цих протиріч, але пише він кров’ю. І ця кров, як і тоді, після поразки Росії в Кримській війні, волає про терміновість і невідкладність нагальних перетворень в самій основі суспільного устрою країни.

Наостанок – домашнє завдання читачеві: яким чином ці суспільні суперечності можуть бути вирішені запропонованою президентом Порошенком конституційною реформою?

Чи здатні нинішні верховні правителі – президент, глава Уряду, народні депутати скасувати сучасну форму кріпацтва в Україні й узятися за дієві реформи?

Джерело: http://hvylya.net



Создан 25 сен 2015