«Золотий вересень».

 

«Золотий вересень».

Новини. Важлива знати. Газета по-львівськи.



Пам'ятай, аби не було вороття...

75 років тому радянські війська увійшли на територію Польщі, зайнявши Західну Білорусь і Західну Україну. Секретні протоколи до пакту Молотова-Ріббентропа дали зелене світло окупації Згідно із заявами радянського керівництва, метою розпочатої 17 вересня 1939 року операції був захист українського і білоруського населення східних районів польської держави за умов її розпаду після німецького вторгнення. Для українців вересень 1939-го – парадоксальна дата: з одного боку, уперше за 300 років Україна територіально об'єдналася, нехай навіть у межах тоталітарної імперії – Радянського Союзу, з його концтаборами, депортаціями і репресіями. З іншого... Поділ Польщі між Німеччиною та СРСР не лише розірвав кордони Східної Європи, а й змінив долі мільйонів українців, білорусів, поляків, євреїв, німців, вірменів, чехів й інших народів, які населяли Західну Україну. За деякими даними, починаючи з возз'єднання – «Золотого вересня», як його називала радянська пропаганда, – і до 1953 року, радянські та фашистські війська і спецслужби знищили 53% працездатного населення цих територій. Возз'єднання, яке сталося з волі двох диктаторів – Сталіна і Гітлера, – розгорталося трагічно. По-іншому й не могло бути – обидва режими потребували землі та ресурсів, долі народів їх не цікавили.
Вересень 1939-го: західноукраїнські землі приєднано до Радянської України 22 ВЕРЕСНЯ. РАДЯНСЬКІ ТАНКИ ПІСЛЯ КОРОТКИХ БОЇВ ІЗ ЗАЛИШКАМИ ПОЛЬСЬКОЇ АРМІЇ ВХОДЯТЬ У ЛЬВІВ Території Польщі, окуповані 1939 року фашистською Німеччиною Території Польщі, окуповані 1939 року Радянським Союзом 
Визволителі чи мародери?Літні львів'яни згадують прихід радянської влади у вересні 1939-го: як зникли гроші, як центральну частину міста заселили офіцери, як почалися черги й арештиУсі четверо співрозмовників «Газети...» 1939-го були вже школярами і можуть порівняти, як жилося за Польщі і за СРСР. Рік і вісім місяців від «звільнення» Радянським Союзом Західної України і до приходу німців розвіяли ілюзії про доброго «старшого брата». «П'ятдесят років жив за намальованими документами»Степан Родаманський, 83 роки, єдиний з опитаних «Газетою...» дивом уник таборів.– 1939-го у Львові почалося велике переселення народів – пани втекли, поляків вивезли до Сибіру. Збиралися недовго – з помешкань виходили у чому були. Я часто приїжджав до Львова і сам бачив, як чоловік замість краватки пов’язав собі жіночу шовкову панчоху. Хто мав заощадження – втратив. Їх не міняли, польські викидали.Ми на власній шкурі відчули прихід радянської влади. У селі (Мокротин Жовківського району) з'явився уповноважений від НКВС – він відповідав за здачу продовольства. Хто не виконав норми – в Сибір. Мій батько навіть уночі молотив пшеницю – якби на день спізнився – етапом у Магадан. Але це йому не допомогло, 1946-го всю родину відправили на Північ, а я пішов у ліс. Ви ж розумієте, що я робив у лісі? Мабуть, я єдиний, хто не пройшов через табори. У лісі потоваришував з радянським офіцером – він дезертирував із фронту в УПА. До війни мешкав у Дніпропетровській області – може, чули, було таке село Рудні? Тож дядько цього офіцера був комуністом – головою сільради. Друг відправив мене до нього з листом: мовляв, якщо він тебе викаже владі, то скажи, де його племінник – тоді і його судитимуть. Цей дядько, поки читав лист, білів і синів, потім нагодував мене, зробив паспорт і військовий квиток – я відразу влаштувався на цегельний завод, де також крутили горщики. І жив за вигаданими документами майже 50 років.
«1939-го прийшли не козаки, а мародери»Іван Миколайович Губка, 78 років – один з активістів Львівського товариства репресованих і політв'язнів. – Хоч я й був дитиною, та добре все пам'ятаю. Мій батько був війтом – головою села Добромірка Львівської області з 1920-го по 1939-й. Щоби ви розуміли – батько працював війтом тільки по п'ятницях, решту часу працював на себе. 1939-го його хотіли заарештувати, але за 20 хвилин зібралося все село, не дали посадити його у «воронок» – кричали, що знають війта два десятки років, і він не злочинець. Але ж батько під час Першої світової був австрійським офіцером і навіть потрапив у полон. Коли «совіти» прийшли в село, він усе повторював: це не наші люди, це мародери, а не козаки.Мені було вісім, пам'ятаю, як утікали поляки трактом Львів – Жовква – Рава-Руська – Варшава. І я тішився, що поляки забиралися. У нас було українське село, і коли ксьондз на катехизисі читав «Отче наш» польською, ми не підіймалися – вдавали, що не розуміємо.  1947-го родину розкуркулили. Брат і сестра втекли на Велику Україну в Дніпропетровську область, а мене 1948-го заарештували, дали 25 років. Пощастило, що помер Сталін – 1956-го я отримав звільнення. 1965-го знову заарештували – за підпільний журнал (я й зараз видаю його) – одержав ще 11 років. 
«Прозріли, коли почалися арешти депутатів Народних зборів»Пані Орисі Грициній-Матешук – 80 років. Вона передовсім запропонувала мені поворожити на книзі японських хоку, написаних її донькою Лесею. 1943-го пані Орися стала членом ОУН, а 1947-го їй, студентці Львівського університету, виголосили вирок – 25 років таборів. Після смерті Сталіна звільнили.  – 1991-го одна чесна людина, яка мешкала в центрі Львова, опублікувала статтю. Там були такі слова: «Пробачте нам, що 1939-го ми зайняли ваші квартири, а на плиті ще парував гарячий чайник...»  Нам пощастило, що мій батько працював заготівником і здавав на кондитерську фабрику «Бранка» – тепер «Світоч» – фрукти. Мені здається, що за Польщі ми жили розкішно – на кожен Новий рік тато приносив цілу коробку цукерок з фабрики. Їх чіпляли на ялинку – це шоколадне дерево просто сяяло красою і щастям. А моя мама була першою господинею на селі. Боже, які французькі тістечка вона робила!Прозріли, коли почалися арешти депутатів Народних зборів – 1939-го був такий законодавчий орган. Хоча депутати попервах дякували Москві: спасибі Сталіну.Ми з батьком бачили, як після відходу «совітів» 1941-го виносили трупи з львівських в'язниць – Лонцького, Бригідок... Батько затуляв мені очі й волав, аби я не дивилася на ці тіла з обрізаними вухами й виколотими очима.
«Хочеш бути вільним – мусиш звільнити себе сам, а не чекати на визволителів»Із 85 років Марії Теодорівни Дужої – 15 припало на табори. Радянську владу зустріла гімназисткою і пишається участю в УПА. – 1 вересня 1939-го Гітлер напав на Польщу, і почалися бомбардування Львова. Перші бомби впали на Цитадель, церкву Святого Духа, вокзал. А тут зненацька зі Сходу в місто увійшла Червона Армія. Щоправда, ще за тиждень до цього з літаків почали розкидати листівки із закликами до возз'єднання України. Тільки-но «совіти» увійшли в місто, німці припинили бомбардування.Не секрет, що за польської влади українцям теж жилося несолодко – ти міг одержати добру працю, лише якщо приносив довідку з костьолу. Батько моєї приятельки працював у ратуші – якимсь клерком. На перерві Славця виймає не звичайний бутерброд, а шматок хліба. Я й запитую: а чому мама нічого не дала до хліба? Виявилося, що батька звільнили з роботи – він не переніс метрики із церкви до костьолу, не захотів стати поляком. 1939-го ввели новий предмет «Російська мова». Ми глузували з учителя російської – він був такий старенький і так смішно тряс головою, що його називали «Дзвіночок». Російську ми вивчили пізніше, у таборах. На початку 40-х багатьох колишніх гімназистів засудили – масові арешти розпочали на початку 1940-го. У січні 1941-го відбувся показовий «Процес-59» – майже 60 українців заарештували, а 42-х засудили до розстрілу. Тоді я зрозуміла: хочеш бути вільним – мусиш звільнити себе сам, а не чекати на визволителів.Офіцерські дружини в театрі у нічних сорочках – це не байки. 1940-го вперше йшла опера «Богдан Хмельницький» українською мовою. Ми дістали квитки на гальорку, і мені подружка показує: дивися, жінки в партері – у нічних сорочках – шовкових, з мереживом. Я не засуджувала тих офіцерських дружин – це нещасні жінки, якщо вони не вміли відрізнити нічної сорочки від вечірньої сукні.Коли починається війна – усіх засуджених звільняють. Це неписане правило. Слухайте, 1939-го Степана Бандеру засудили до смерті, але поляки перед відступом випустили всіх ув'язнених. Коли забиралися «совіти» 1941-го, львів'яни кинулися до в'язниць, а там – жах:  трупи, трупи, трупи і по всьому місту цей солодкуватий запах розкладання. Після війни мене заарештували за націоналізм і дали 10 років таборів. Батьки кинули помешкання і пішли в підпілля – їх теж вислали б у Сибір. Мама так і померла в підпіллі, а батько повернувся 1955-го. А я тоді валила ліс у Сибіру – по 9 кубів улітку і 4 взимку, і спала на матраці з листя.
насправді«Визволителі» почали депортації та «розкуркулювання»Після лиховісного «Золотого вересня» 1939 року відбулися репресії проти населення Західної України: – Із грудня 1939-го по березень 1940-го депортували 137 тисяч осіб. Переважно це родини польських «осадників» (відставних військових) і єгерів-лісничих. – Із 1940-го до березня 1941-го зі західних областей України і Білорусі НКВС депортував 1 млн 138 тис. осіб – сільських господарів-«куркулів», які не бажали брати участь у розкуркулюванні та формуванні колгоспів. – З березня 1941-го до червня 1941-го виселили ще 528 тисяч, ця хвиля охопила переважно біженців із земель, що залишилися під контролем Німеччини. – Наступна хвиля репресій почалася з нового «звільнення» радянськими військами – 1944 року. Загалом депортували близько 320 тисяч осіб.Підготували Іван БАБОШИН, Яна КАЗМИРЕНКО



Создан 25 авг 2014