«Хлопцям там було дуже скрутно, вони їли гадюк…»

 

«Хлопцям там було дуже скрутно, вони їли гадюк…»

Газета по-львівськи



 

Бійня на сході, яку українська влада сором’язливо не називає війною, щодня забирає життя людей та залишає сиротами сотні українських дітей, жінки втрачають коханих та синів. Жодні пільги та компенсації не можуть заповнити втрату. Так, майже півроку тому Львівщину сколихнула звістка про смерть двох юнаків, яких скосила куля ворога під час так званої Антитерористичної операції. 

Одним із тих хлопців був уродженець міста Стрия, що на Львівщині, 25-річний боєць 24-ї бригади Павло Коваль. Молода дружина та син втратили чоловіка, батька, опору і захист. Про героя, який віддав своє життя за безпеку, соборність та свободу України, ми розпитали вдову Павла – Настю. 

Із її слів, Павло служив в Одесі, потім підписав контракт і щороку проходив десятиденні навчання. Після того, як вступив до коледжу, змушений був розірвати контракт, оскільки дні сесії збігалися з бойовою перепідготовкою в армії. 

Проте Павла постійно тягнуло в армію. Це була його стихія, те, що він по-справжньому любив. 

«Бо хто, як не я», – з такими словами чоловік збирав сумку перед тим, як їхати на полігон у Яворів, добре розуміючи власний обов’язок: захищати свою сім’ю та свою землю, особливо задля маленького сина, якому лише рочок. 

«Я просила його не йти, дуже боялася… Ну, куди, як в нас маленька дитина? Але його тягнуло до війська, в нього це було щось зсередини. Він зі злістю дивився новини, а коли прийшла повістка, то його вже не можливо було спинити», – зі сльозами на очах згадує Анастасія. 

Він казав: «Як я буду дивитися в очі сину, коли він виросте і запитає: «Тату, а де ти був, коли там таке творилося»? Що я йому відповім? Що боявся і сидів удома?».

Павло намагався забезпечити свою сім’ю усім необхідним і дати своєму синові любов та достаток, якого, можливо, колись не вистачало йому самому, адже дитиною він утратив батька. Тому рішення покинути роботу, навчання та поїхати невідомо куди на невизначений час далося йому непросто. 

«Напевно, можна було відкупитися, як і всюди. Можливо, хтось і відкупився, але він не захотів, він про таке навіть не думав», – розповідає Настя. Біля неї бавиться машинкою маленький Юрчик, який голосно про щось розповідає своєю дитячою мовою.

«20 травня їх мобілізували, і Павлик поїхав на полігон у Яворів, – продовжує Настя. – Потім їх ще відпустили проголосувати на президентських виборах… і більше я його не побачила… Він не повернувся».  Очі у Насті почервоніли, а важку тишу, яка заповнила кімнату, переривав лише голос маленького Юрка. 

«Павло був старшим солдатом, а потім вже в зоні АТО попав у медроту. На похороні його командир говорив, що він навчився там робити все: від простої перев’язки до більш складних завдань… Бронежилет у нього був, хоча спочатку їх не вистачало на всіх. А так – забезпечення взагалі майже ніякого. Допомога їм не надходила. По одній парі трусів і шкарпеток… Він небагато розповідав по телефону, не хотів, аби за нього переживали. Але потім, коли мені повернули його телефон, коли я побачила його фотографії, то все зрозуміла. Хлопцям там було дуже скрутно, вони їли гадюк», – розповідає Настя і не може стримати емоцій, адже нам важко уявити, як це їсти плазунів і жити в окопах місяцями. 

Павло був серед тих, хто відчув на собі обстріли терористів під Зеленопіллям. Хоча дружині він розповів про це лише згодом.

«Я й подумати не могла, що щось таке може статися. Він завжди казав, що все добре. Мало розповідав про війну, більше розпитував, як у нас справи. Інколи було чути постріли. Тоді він казав, що це сепаратисти стріляють, але не тут, а десь далеко. Заспокоював мене… Розповідав про своїх друзів: у когось народилася дитина, а ще когось не відпустили на власне весілля, заплановане вже давно. Він був душею компанії», – згадує про чоловіка Настя. 

Як розповідали потім бойові побратими Павла, йому не вистачило якихось кілька метрів, аби укритися від обстрілу терористів.

«Хлопці розуміли, що десь їх зливають, продають, але в них було почуття внутрішнього обов’язку захистити свою країну. І відчуття це – непереборне. «А хто, як не я» – головний аргумент, який можна від них почути. Якби було толкове командування, то все було б по-іншому», – вважає Настя. 

Зараз вона разом зі сином живе у Стрию. Держава виплатила їм одноразову допомогу, сім’я отримала пільги на комунальні послуги та проїзд у громадському транспорті. Та все це лише крихітна компенсація за ту пустку, яка виникла після загибелі коханого чоловіка та люблячого батька. 

Джерело: https://www.pohlyad.com



Создан 13 дек 2014