Цугцванг для Путіна й українська стратегія

 

Цугцванг для Путіна й українська стратегія

Газета по-львівськи



На різке погіршення економічної ситуації в Росії українці відреагували переважно щирою зловтіхою. Однак те, що Росія увійшла в піке, означає, що вона ще сильніше тиснутиме на Україну.

Новий раунд переговорів у Мінську постійно відкладали. І це добре. Адже Україні вигідна ситуація, коли «не війна, але й не мир». Ми мусимо відтягувати прийняття остаточного рішення якомога довше.

«Мета України  не те, аби було гірше Росії. Справжня ціль  домогтися миру на нашій землі »,  заявив президент Петро Порошенко у Варшаві, коментуючи обвал російського рубля, і те, як це може вплинути на розвиток ситуації на Донбасі. «Я є президентом не війни, а миру»,  додав він.

Насправді, реальна стратегічна мета України полягає в тому, щоби Росії таки було гірше. Адже лише зникнення Росії як суб’єкта в нинішньому вигляді знімає загрозу для існування України. На жаль, Росія сама привела нас до таких висновків. Адже, якщо вона напала на слабку і немічну Україну, то що зробила б, якби наша держава взялася за масштабну модернізацію й почала перетворюватися на реальний центр сили Східної Європи? Відразу завдала б ядерного удару? Надії українців на те, що після відходу Путіна в Москві з'явиться демократична влада, яка поверне Києву Крим  небезпечна ілюзія. Навіть такий «великий демократ», як Михайло Ходорковський, заявив, що Росія не планує віддавати півострів. Тому, яка б влада не була в Москві, стратегічні підходи Росії до України не зміняться  в кращому разі; Росії потрібна слабка буферна Україна, яка буде закривати її від «агресивного Заходу».

Утім, сьогодні рано говорити про повернення Криму, оскільки відкритим залишається питання щодо перспектив самої України. Потрібно бути послідовними  поки Україна не отримає ефективних державних інститутів, керованих адекватною елітою, її перспективи будуть прямувати до нуля. Тому, сьогодні ми маємо сконцентруватися на переформатуванні держави. Ключове питання  ресурси. Ресурсна база наявного політичного режиму стрімко виснажується з об'єктивних (війна, погана зовнішня кон'юнктура) і суб'єктивних (величезна корупція на всіх рівнях) причин. Тож потрібно розширити ресурсну базу, щоби збільшити стійкість української держави. За цих умов усе, що дає додаткові ресурси,  благо, а все, що такі ресурси забирає,  зло.

Тому ми змушені відкласти повернення Криму і Донбасу на період, поки ослаблена Росія не зможе протидіяти «каральній операції» Києва, яка буде спрямована на те, щоби викинути за державний кордон увесь непотріб, який там окопався під прапорами згасаючої «Новороссии».

За цих обставин будь-яка нова форма Мінських угод – це тактична поразка для України, яка може бути конвертована Росією в поразку стратегічну.

Сьогодні час грає проти Путіна, але й не за Україну. Путіну терміново треба вивести Росію з-під удару санкцій, щоби стабілізувати свою ситуацію. Будь-які нові домовленості щодо Донбасу в Мінську легітимізують ослаблення санкцій, отже дадуть змогу російському лідерові виграти час й отримати ресурси, які він неминуче використає проти України.

Чому?

Та тому, що, поки є Україна, Путін завжди відчуватиме загрозу втратити владу. Він не може відступити назад, оскільки, якщо забереться з Донбасу й Криму, то виникне запитання – задля чого Росія зазнала збитків у сотні мільярдів доларів, поставила під загрозу свої міжнародні позиції, створила проблеми своїм олігархам і вдарила по своїй же економіці?

Тому Путін не може здати Крим. Він може лише послабити тимчасово хватку на Донбасі, щоби вирішити завдання з перегрупування своїх сил. Він прагне утримати владу, яку може втратити через те, що став проблемою для більшості активних гравців (Заходу, олігархів).

Із цього випливають два ключові стратегічні зовнішньополітичні завдання Путіна щодо України.

Протидія Заходу чітко продемонструвала Путіну, що подальша пряма військова ескалація конфлікту на сході України обернеться для нього економічним колапсом, який переросте в колапс політичний. Він хоче, аби проблема України зникла з порядку денного через її внутрішній колапс.

Тому ключове завдання зовнішньої політики №1 на 2015 рік – педалювання кризи в Україні.

Однак, цього буде недостатньо. Путін має послабити вплив США на Європу, щоби прибрати важелі Вашингтона, за допомогою яких він може розгойдувати Росію – через східноєвропейську периферію Євросоюзу.

Тому ключове завдання зовнішньої політики РФ №2 на 2015-2017 рік – педалювання проблем всередині ЄС.

У першому випадку зникає суб’єкт, який став яблуком розбрату із Заходом. Це розширить простір для розкачки протиріч між державами ЄС, які зазнають величезних витрат через санкції щодо Росії.

У другому – зникає суб'єкт (ЄС), який дозволяв США тиснути на Росію, і вона може почати вибудовувати гру з Німеччиною, Францією, що «злили» проблемний південь Європи, проти США.

Таким чином, для Путіна є кілька критичних точок:

1. У 2015 році потрібно прибрати Україну як фактор, щоби виграти перепочинок до 2017 року.

2. 2017-го вибори в ЄС, коли до влади можна поприводити націоналістів і лівих радикалів, яких Путін підтримує, аби розвалити Євросоюз.

Проміжний – 2016 рік – буде критичним для Росії, оскільки до цього моменту вичерпається її економічна база. Росія може видихнутися й до весни 2015-го, але я дивлюся на ситуацію з консервативних позицій. Краще переоцінити можливості Путіна, ніж недооцінити.

Очевидною слабкістю стратегії російського президента проти ЄС є те, що така гра суперечить інтересам Німеччини, яка кілька десятків років будувала свій Четвертий Рейх на базі єдиної європейської економіки. Звідси така негативна реакція Меркель в останні місяці на Путіна. Вона чітко зрозуміла, що Путін грає на знищення ЄС, вкладаючи у це сотні мільйонів євро на підтримку правих і ультралівих по всій Європі.

Однак, для Путіна варіантів немає, він змушений грати в гру «ви помріть сьогодні, а я – завтра». Утім, враховуючи складність ситуації для ЄС, США, Китаю й усіх інших гравців, точно такий самий підхід сповідують і вони. Абсолютно всі гравці намагаються перекласти витрати на зовнішні майданчики, щоби досягти внутрішньої стійкості.

До речі, з цієї точки зору поточна ситуація дуже нагадує розклад взимку 1916-1917 року, коли країни Антанти і Центральні держави опинилися під пресом величезних витрат від Першої світової війни і почали шукати шляхи виходу з неї. Росія виявилася найбільш слабкою ланкою. Можливо, цар Микола Другий почав сепаратні переговори з кайзером Вільгельмом Другим про перемир'я. Цей сценарій був найнебезпечніший для Антанти, оскільки вона прекрасно розуміла, чим загрожує звільнення величезних ресурсів кайзерівської армії зі східного фронту і перекидання їх в Західну Європу. І тут своєчасно спалахнула Лютнева революція, яка повалила царя, але не завернула Росію з початкового курсу – вона залишилася в грі на боці Антанти. При цьому війна була вже украй непопулярною як серед еліти, так і серед мас. Тимчасовий уряд продовжив курс на війну, що й стало однією з причин його краху після невдалого літнього наступу влітку 1917 року. З Першої світової війни Росію вийшла після Жовтневої революції, яку провели більшовики за тісної підтримки німців (Ленін) й американців (Троцький).

Ще одним прикладом може бути вбивство імператора Павла Першого, який вирішив зіграти з Наполеоном в континентальну гру і послав козаків Платова на Індію. Його оперативно задушили за мовчазної згоди його сина-англофіла Олександра Першого.

Якщо залишити осторонь конспірологію, то в цих історіях ми бачимо певну схожість ситуації, коли спроба Росії почати свою континентальну гру закінчувалася контрходом із боку англо-саксів.

У нашому випадку, спроба Путіна втягнути Німеччину в більш тісні відносини, щоби зблизитися з Китаєм і тим самим кинути виклик позиціям США, спровокувала їх на гру у відповідь. Її суть чітко означив Джордж Фридман в одній з останніх статей: «Сполучені Штати зацікавлені в тому, щоби запобігти появі нового європейського гегемона. Росіяни мають підтримувати буфери, які були підірвані силою Наполеона і Гітлера. Але важко уявити собі, як обидва ці стремління можуть бути задоволені. Таким чином, існує розбіжність між інтересами Сполучених Штатів і Росії, ускладнена Європейською Піринейською міріадою націй. Те, що цю ситуацію використовуватимуть – було неминуче. Як тільки Європа слабшає, Росія одразу починає тиснути на європейців. Коли Україна змінила свою орієнтацію з Росії на Захід, Росія мусила якось відреагувати. Коли показала зуби Росія, вже США не могли залишатися осторонь. Кожна сторона може зображати іншу як монстра, але жодна з них не монстр. Кожен просто поводиться так, як цього вимагають обставини».

Що це все означає?

Як я писав вище, стратегічно для України важливо максимально ослабити Росію, використовуючи довгострокові мотивації США та інших гравців. Очевидно, що це буде не одномоментний процес, і потрібно готуватися до довгої гри. Вона може тривати десятиліттями. Однак, ми маємо визнати для себе, що, коли захочемо перетворитися на ключового гравця в Східній Європі й узяти на себе місію організатора цього простору, то на шляху до досягнення цієї цілі неминуче завжди буде стояти Росія.

На даному етапі максимальне ослаблення Росії настане тоді, якщо її відріжуть від ринків і західного капіталу. На відміну від Росії, Україна не ізольована і попри низку слабкостей має потенціал більшої стійкості, адже може отримувати «підживлення» від МВФ та інших світових фінансових інститутів. Для цього потрібно проводити реформи, які мають бути спрямовані на досягнення балансу в політичній та економічній системі. Себто, усе в наших руках.

А Путін, намагаючись підсунути нам Донбас, хоче посилити дисбаланси України. В його останніх заявах на прес-конференції 18 грудня ця чітко читається поміж рядків.

По-перше, «ми виходимо з того, що криза (в Україні. – Ред.) колись закінчиться, і що швидше, то краще», – сказав він.

По-друге, українська скрута «має вирішуватися політичними засобами, а не застосуванням блокади чи залученням збройних сил», – вважає президент Росії.

По-третє, «ми мусимо виходити з основоположних принципів міжнародного права».

Володимир Путін також заявив, що має відбутися реінтеграція України і Донбасу.

«Ми виходимо з того, що буде відновлено загальнополітичний простір. До цього слід прагнути. Обидві сторони. Потрібно поважати людей, які живуть на південному сході. Потрібно відновлювати економічні зв’язки », – резюмував президент Росії.

Росія чекає, що Україна візьме на себе всі витрати щодо Донбасу, які виникли через агресивну політики Москви. За нинішніх умов повернення України в окуповану частину Донбасі стане причиною того, що ми змушені будемо вкладати величезні ресурси на те, аби відновити економіку регіону, отримати лояльність населення, яке часто агресивно-антиукраїнське через загрозу, що Донбас отримає якусь автономію, яка дозволить блокувати прозахідну політику Києва.

Для України є лише один правильний сценарій повернення Донбасу. Вона має дочекатися, коли Росія провалиться в масштабний колапс через конфлікт із Заходом, а потому заходити на Донбас з мобілізованої армією, хорошими резервами і дієздатною державою, здатною приймати швидкі і правильні рішення. Після того, як Донбас буде звільнено, треба провести тотальну зачистка його управлінських кадрів, а населення слід обмежити в цивільних правах десь на 20 років.

Всі інші варіанти можуть стати причиною перенапруження і колапсу української держави до того, як Росія увійде в свій. Тому Україні не треба поспішати. На поточний момент ми не провели реформ, лояльність населення до центральної влади різко падає, економічні ресурси через божевільну політику НБУ та уряду виснажені. Сьогодні повернення Донбасу нам не до снаги.

Є один історичний приклад, який дуже нагадує нашу ситуацію. У 1916 році Румунія вступила в Першу світову війну на боці Антанти. 1917-го вона, програвши всі основні битви Німеччини, Болгарії та Австро-Угорщині, була змушена укласти перемир'я з Центральними державами. Цимес ситуації полягав у тому, що румунський король відмовлявся його підписувати рівно до того моменту, поки не закінчилася війна. Румунія, що програла всі свої битви, за Тріанонським мирним договором 1920 року удвічі збільшила свою територію. Адже закінчила війну на боці переможців.

Україна вже перебуває в таборі майбутніх переможців. Все, що нам потрібно – не випасти з нього. Якщо ми будемо раціональні, обережні і розважливі, то за наступні 7-10 років зміцнимо своє становище і повернемо втрачене. Якщо захочемо.



Создан 27 дек 2014