Чотири сценарії виходу України з війни на Донбасі

 

Чотири сценарії виходу України з війни на Донбасі

Газета по-львівськи



Після раптових візитів держсекретаря США, прем'єр-міністра Німеччини і президента Франції до Києва і настільки ж блискавичного кидка останніх двох до Москви в українських і російських ЗМІ з'явилася маса тлумачень і припущень. Російські ЗМІ та офіційні особи практично поголовно вихваляють наймудрішого і ясновельможного Путіна, який «усіх переграв» і готує для України принизливий примус до миру на умовах Росії, де Німеччина і Франція виступлять мало не статистами-підписантами. Українські експерти в чомусь підхопили риторику своїх російських «колег». З легковірства або ж з інших причин – це окреме питання. Зарубіжні ЗМІ розійшлися в думках, а офіційних заяв від державних діячів та органів США, Франції та Німеччини поки не було.

Українське експертне співтовариство, на жаль, досі в переважній більшості не змогло відійти від своїх традиційних рамок – підхоплення чужих трактувань у своїй інтерпретації. А українські офіційні особи нічого не можуть сказати, крім заспокійливих мантр «Все буде добре». Що не дивно. Українська влада, як завжди, склала руки і чекає, що або «згинуть вороженьки», або ж ситуація вирішиться в стилі «Захід нам допоможе». Що характерно, представники України в Москву не поїхали. Точніше, їх просто туди не взяли.

Цей текст автор пише ще перед початком зустрічі Олланда й Меркель з Путіним у Москві. І не бачачи якихось заяв. Автор вважає, що яких би угод досягнули чи не досягнули й у Москві, а потім у Мюнхені, куди на зустріч з держсекретарем США 9-го лютого прилітає міністр закордонних справ Росії, необхідно прояснити розстановку й інтереси сторін. Після цього буде зрозуміло, які варіанти припинення війни в Україні можуть бути реалізовані, а яких не буде у жодному разі. І за яких умов.

 

Позиції та інтереси сторін

Росія. Почнімо з неї. Саме Росія почала агресію проти України і є ініціатором кризи. Амбіції Путіна можна розділити на тактичні і стратегічні. Тактична мета на даному етапі – це гарантії позаблоковості України, федералізація регіонів у розумінні Кремля (з самовизначенням зовнішньої політики кожного регіону) і особливий статус, фактично незалежність, Донбасу.

Стратегічні завдання Кремля більш глобальні й обумовлені системною суперкризою, що насувається на Росію. «Супер-», бо в одному часовому відрізку, максимум через 15-20 років, у Росії сходяться кілька найпотужніших системних скрут – економічна, соціальна, демографічна, адміністративно-політична і технологічна. Докладніше про це йдеться у статті «Гра Путіна: за що б'ються Росія, ЄС і США в українській кризі» в липні минулого року. Нагадаю, що самостійно путінська Росія, а швидше за все і непутінська теж, вийти зі згаданої супер-кризи не зможе. Для вирішення своїх проблем Путін буде вибудовувати вісь Берлін-Москва-Пекін. Або, іншими словами, технології-сировина-виробництво. Для реалізації такого проекту Росії необхідно вивести Німеччину, а бажано і Францію, з-під упливу США. А в ідеалі, розвалити ЄС і НАТО за рахунок наростання внутрішніх протиріч між США і Західною Європою й усередині самого ЄС. Китай, судячи з усього, передбачали підкупити дешевими російськими газом і нафтою й грандіозними інфраструктурними проектами типу «Сила Сибіру» за рахунок китайських кредитів. І, в перспективі, західноєвропейськими технологіями.

Німеччина і Західна Європа загалом мали бути налякані через українську проблему і її вплив на Європу – біженці, техногенні катастрофи, мародери тощо. Плюс нівелювання ролі міжнародних інститутів ОБСЄ, ПАРЄ, ООН і т.д. Кремль пропонує Західній Європі вирішувати питання без участі не лише України, а й США. В рамках цієї стратегії існування держави Україна не потрібне Путіну в жодному, навіть в напіврозваленому і маріонетковому вигляді. Тому що існування такого державного політичного міжнародного суб'єкта дає іншим сторонам (США і Західній Європі) важелі впливу на Путіна.

Європа

Одразу треба обумовити, що у різних європейських країн різні інтереси. Великобританія виступає в Європі найбільш активною прихильницею максимального тиску на Росію. Що не дивно – Британська корона стратегічний союзник США. Тобто йдеться навіть радше про англосаксонський світі, в який Великобританія вбудована набагато сильніше, ніж в ЄС. Південна Європа – Іспанія, Португалія, частково Італія – увійшли в серйозну економічну кризу. Їм трішки не до України. У низці європейських держав місцеві правлячі еліти в більшості або значною мірою просто не доросли до європейської цивілізації. Їх можна банально купити. Найперше це стосується Угорщини та Греції. Східноєвропейські країни, Польща і країни Балтії, справді готові підтримувати Україну. Але їхній вплив у ЄС незначний. І найголовніше – немає такої нації «європейці». Немає аж такої спільності інтересів німців, данців, французів, угорців і решти, щоби вимагати від своїх урядів надання серйозної допомоги Україні. До цього додаються спільні з Росією бізнес-інтереси частини західноєвропейських еліт і їхнє-таки невдоволення через політику США.

У такому розрізі Німеччина, яку найбільше стримують американці, цілком може піти на компроміс із Путіним, якщо це дасть змогу не втратити обличчя. За мовчазного потурання інших членів ЄС. Меркель більш занурена в проблеми ЄС і в спроби його реформації (згадаймо, хто був автором проваленої на референдумах Конституції ЄС), ніж в обмеження апетитів Росії. Переконана, що Німеччині Кремль нічим серйозно не загрожує. Враховуючи загальний настрій європейців – уникнення воєн і конфліктів біля їхніх кордонів, політики ЄС радше виберуть позицію догоджання і продаватимуть інтереси України до тієї межі, поки це не буде загрозливим для самої Європі. Тим більше, що Україну в Європі особливо ніхто «Європою» і не вважає. Тому українсько-російська війна в очах пересічного європейця виглядає як бійка тубільців за будиночок лісника. Відповідно, будь-який європейський політик, що активно ратує за те, аби допомагати тубільцям в незрозумілому конфлікті за рахунок європейського платника податків ризикує своєю політичною кар’єрою.

Мало того, я підтримую версію Юрія Романенка про те, що розділ впливу в Україні між Німеччиною і Росією готувався ще до Майдану. І роль Януковича була в тому, щоби до 2015-го року прийняти нову Конституцію і підготувати країну до федеративного розділу. Однак, розділ передбачали тихий і мирний. Після відвертої агресії Росії, великої кількості жертв, збитого Боїнга і застосованих санкцій – для Німеччини погодитися на негайний розділ буде відверто актом задобрення агресора. Тому Німеччина і Європа загалом прагнутимуть припинення вогню і умовно-мирного договору практично за будь-яких (лише не відверто програшних для Європи) умов. З урахуванням того, що ЄС особливо чіткої позиції так і не зайняв, то межі такого задобрення можуть бути для України вельми плачевними. А з плином часу, коли в пам'яті європейських обивателів затруться найбільш яскраві враження, можна й повернутися до варіанту розділу зон впливу.

США

У Америки принципово інша позиція. Перед нею, як перед гегемоном, що відходить, одразу кілька завдань:

- Зберегти вплив на ЄС.

- Мінімізувати зростання впливу Китаю – основного геополітичного супротивника США.

- Після демаршу Путіна в Україну Америці необхідно показати «хто в домі господар» і, найголовніше, позбавити непередбачувану еліту Кремля зброї масового ураження. За змоги, взагалі звести вплив Росії до мінімуму навіть на регіональному рівні.

Протягом 23-х років після розвалу СРСР Росії в тій чи іншій формі пропонували «дружити зі США проти Китаю». Росію включили в формат G8, G20, дали суттєву свободу в її діях на просторах колишнього СРСР тощо. Проковтнули Грузію, Абхазію, Придністров’я та й Чечню теж. Росії, по суті, запропонували шлях реформаторства і входу в Цивілізацію на рівних правах. Але Кремль обрав шлях мракобісся і фашизму. Тому що еліти Росії в принципі не здатні жити і працювати в рамках нормального суспільства.

Природно, що плани Путіна щодо створення Євроазійської осі Берлін-Москва-Пекін абсолютно суперечать інтересам США. З іншого боку, необхідно розуміти, що війну з ядерною державою США починати не будуть. Хоча, на мій погляд, цілком здатні перемогти з мінімальними (в порівнянні з противником) втратами. Але й цього цілком може вистачити для ліквідації життя на планеті Земля. Загалом, ризикувати і провокувати неадекватного Путіна Америка не буде. З цих причин не буде надано Україні статусу основного союзника. Не дадуть і потрібної нам, як повітря, зброї.

Розвіюючи ілюзії читачів скажу, що США взагалі не обходить – буде існувати держава Україна чи ні. Для придушення Росії у Штатів достатньо інструментів, аби обійтися й без України. Ворог мого ворога геть не завжди є другом. Більш слабкий дружбу мусить «заслужити».

За подіями останнього півріччя видно, що США застосовують стратегію, яка виправдала себе в їхній боротьбі з СРСР – обвалення цін на енергоносії та максимальне втягування ресурсів Росії в локальну війну. І повільне, поетапне введення санкцій. Для СРСР такої локальною війною став Афганістан. Для Росії – Україна. Тому Вашингтон буде постійно зважувати і оцінювати ефективність дій влади України за їхньою здатністю «перемелювати» російські ресурси. Якщо США побачать, що Росія буде витрачати більше ресурсів за максимального входження на територію України, то вони спокійно підуть на цей варіант...

При цьому Америка успішно направляє й Китай в бік Росії. Події останніх місяців – зняття нафтового ембарго з Ірану, укладений між США і Китаєм на саміті G20 договір про «дозвіл на мілітаризацію Китаю», угода про переоснащення енергетичної інфраструктури Китаю і низка інших факторів свідчать про те, що Вашингтон знайшов для Пекіна смачніші пряники, ніж Москва. Чим знімає, нехай і тимчасово, багато протиріч між собою і Пекіном за рахунок майбутнього освоєння Сибіру і далекого Сходу Росії китайцями.

Стратегічне завдання США – це повільне економічне удушення Росії, її демілітаризація і, якщо знадобиться, розділ і розпад. Це доволі довготривала стратегія і якихось швидких і більш реальних преференцій від США щодо України можна не чекати.

Китай

Здавалося б, далека від України держава, але її участь у геополітичних процесах впливає і на ситуацію в Україні. У Китаю основна проблема – це тотальний брак ресурсів: від прісної води і продовольства до нафти й газу. Пошук цих ресурсів і підвищення ефективності їх використання (технології) є для Китаю стратегічними завданнями. У пропонованому Кремлем варіанті Берлін-Москва-Пекін Китай може отримати і ресурси, і технології. Але ключовим тут є терміни. Спорудження газо- і нафтопроводів з Росії в індустріальну частину Китаю займе дуже багато часу. Окрім цього, Китаю їх доведеться будувати за свій рахунок. Чи змусить Путін поділитися Європу передовими технологіями – це ще дуже велике питання.

Судячи з усього, США запропонували ресурси (зняття ембарго з Ірану, наприклад) і якісь технології Китаю вже зараз. І виразні гарантії на отримання наступних. Тому недивною є відмова Китаю від фінансування будівництва газонафтотруб в Сибіру і небажання фінансувати кредитами основні галузі Росії.

Завдання Китаю щодо Росії – це чекати, поки Америка економічно розчавить Москву, а потім активно взяти участь в освоєнні Сибіру і Далекого Сходу. Навіть якщо Москва буде проти...

Україна

Інтереси країни мають, узагалі-то, відображати її еліти. На жаль, для практично всіх правлячих українських еліт інтерес збереження держави не є пріоритетом. Основним завданням для себе нинішні українські «еліти» бачать особисте збагачення. А ризики для них – політична або навіть фізична смерті і втрата активів в Україні. У цьому контексті частина «еліт», яка традиційно має бізнесові зв'язки з Росією, будуть відверто грати проти країни, а ті, що залишилися, готові піти на «Брестський мир» з Путіним, аби їм залишили можливість збагачуватися хоча б на частині території.

Рік, що минув після Майдану, як і двадцять три попередні, показав, що ці люди нездатні вийти за рамки рабовласницького менталітету. Коли в основу «бізнесу» закладена максимальна миттєва віддача на шкоду довгострокового інвестування та отримання прибутку в цивілізованому форматі. І змінювати нічого не планують. По-перше, це повністю виходить за межі світогляду цих «еліт». А по-друге, вони не зможуть цього зробити, навіть якщо захочуть. Тому що «команди» цих еліт (як державних, так і в технологічних) на 99% наповнені людьми з тим самим менталітетом, просто з меншим апетитом.

Українське громадянське суспільство поки так і не знайшло політичну суб'єктність. Відсутність політичного суб'єкта не дає Україні змоги привести реальних реформаторів до влади. Відповідно, з кожним днем ситуація в Україні лише погіршується. Тому ресурсів на одночасне розкрадання і утримання держкордонів і держструктур у звичному для «еліт» за 23 роки форматі вже немає. Основною стратегією українських «еліт» є укладення «Брестського миру» на будь-яких умовах, які дадуть їм змогу сподіватися на збереження права розподілу бюджетів усіх рівнів та право на адміністрування бізнес-процесів («право на корупцію»).

При цьому такий «мир», на думку українських «еліт», має бути санкціонований і гарантований Росією, ЄС і США. Як я доведу нижче, така позиція утопічна, адже передбачає протиріччя з інтересами і стратегічними завданнями основних сторін конфлікту. А значить, її не вдасться реалізувати в принципі. Особливо показово, що Меркель і Олланд не взяли з собою до Москви Порошенка. Тобто бачимо остаточну втрату суб'єктності України в міжнародній політиці.

Варіанти припинення війни в Україні та передбачувані наслідки

Варіант 1. «Брестський мир» за варіантом Путіна – позаблоковість України, федералізація регіонів і особливий статус Донбасу. Як підваріант, додатково до цього – введення регулярних російських військ на лінію розмежування під личинами «миротворців».

Такий варіант може базово влаштувати Європу, українські «еліти» і Путіна. Менш за все він влаштовує США, адже тимчасово (!) припиняється втягування ресурсів Росії у війну в Україні. Китай – чекає.

Такий варіант не влаштує й Кремль. За фактом, заморожування конфлікту не вирішує жодної системної проблеми Росії і не знімає загрози системної суперкризи вже не через 15-20 років, а значно швидше. Європа не має жодного резону при замороженні конфлікту йти на серйозний договір з Росією на шкоду союзу зі США. Вашингтон все одно буде тиснути на Росію ціною на енергоресурси і санкціями в банківській сфері. Тому навіть зняття обмежень з боку Європи кардинально для Росії ситуацію не змінить. Стан речей у взаєминах з Китаєм у Москви також не зміниться. Немає ресурсів і технологій – немає китайських кредитів.

Навіть елементарний підрахунок «на пальцях» тих фінансів, які вклала і вже втратила Росія в Україні свідчить про те, що Кремль не задовільниться дотаційним «Кримнаш» і руїнами Донбасу. Тому буде максимально з одного боку дестабілізувати обстановку в умовно «проукраїнських» регіонах і максимально вкладеться в місцеві вибори для приходу до влади лояльних щодо Росії еліт в ключових для Кремля регіонах. Взагалі питання «Хто буде годувати Донбас?» у такому варіанті стає одним із ключових для виживання України. Якщо в результаті такого варіанту «світу» доведеться відновлювати Донбас, то це непідйомний вантаж для агонізуючої економіки України. Реально годувати Донбас ніхто не буде. В України немає грошей, а у Росії – інші завдання. Донбас має бути максимально зруйнований. До речі, можливо, це не остання причина того, що в січні російські терористи і сепаратисти почали просто зносити низку міст Донбасу «під нуль».

Крім цього, у варіанті укладення такого світу українська влада позбудеться західної допомоги (а навіщо?), а самі «еліти» почнуть шалені перегони – кого принести в політичну жертву. Тому така угода спровокує масове невдоволення в країні, і «еліти» повинні будуть пожертвувати якоюсь своєю частиною. Тобто, грубо кажучи, президент, КМУ та ВРУ, тобто ФПГ, що стоять за кожною з груп, будуть намагатися звалити одне одного. Законними чи не дуже методами. Цю ситуацію розбавимо інтересом Росії – і отримуємо вже війну не тільки в Донбасі, а практично по всій території країни.

У результаті ми повертаємося до основного завдання Путіна – шантажу Європи, угоди щодо розділу України з Німеччиною та спроби вибудовування осі Берлін-Москва-Пекін.

Наскільки реалістичний такий варіант «припинення війни»? Я припускаю, що під тиском США на Німеччину і Францію, його буде зірвано. Поки що у Вашингтона набагато більше важелів впливу на Європу, ніж у Росії. Укладення такого миру суперечить інтересам США. І, природно, України.

Варіант 2. Ліквідація однієї зі сторін війни – України як суб'єкта-держави.

Розвиток Варіанту 1, але при цьому без укладення миру. Кремль і наші українські «еліти» спільно, хоча і з різних позицій, добивають державність країни. У результаті відбувається заколот/революція/переворот (потрібне підкреслити). Кожна з груп українських «еліт» починає воювати за свої приватні інтереси, а Кремль добиває ситуацію масованим наступом на фронті, терактами в столиці та інших містах, медіа-кампаніями, ліквідацією ймовірних лідерів-реформаторів і звалює країну в хаос. Тобто війну «всіх проти всіх». І не треба думати, що в разі втрати централізованого управління фронт з української сторони встоїть. У наступі на Дебальцівську дугу з російського боку брало участь приблизно 100 одиниць бронетехніки, наприклад. На озброєнні Росії і в стратегічних запасах десь 36000 (ще раз повторюю – тридцять шість тисяч) одиниць бронетехніки різних модифікацій. Що буде, якщо в прорив кинуть тисячу, дві тисячі одиниць? З відповідного сприяння всього іншого. За відсутності суб'єкта санкцій (Україна) і при величезних ризиках для Європи Путін намагається ставити її в колінно-ліктьову позу або грати вже на території ЄС. Працюючи на його розкол.

При такому варіанті США починає активно робити з України Афганістан і продовжувати політику економічного придушення. У багатьох сенсах такий шлях для США ефективніший, ніж підтримувати нинішні українські «еліти». Набагато дешевший, а ресурсів Росія витрачатиме більше. І врешті-решт Кремль не витримає. Після чого в гру вступає Китай та інші скривджені (неважливо – реально чи ні) країни.

Лише для України такий шлях неприйнятний, адже потім буде нічого і нікому будувати на цій території.

Варіант-2, підваріант 1. Ліквідація нинішньої держави Україна, перехоплення влади патріотами-реформаторами.

Чесно кажучи, варіант, на мій погляд, утопічний. Тобто заколот/революцію/переворот влаштовують проукраїнські патріоти-реформатори (по суті і за ділами, а не за партійними програмами). Вони за лічені дні беруть під контроль ситуацію в регіонах, силові структури, проводять очищення за найбільш жорстким варіантом і у надкороткий період проводять реформи в усіх державних інституціях, створюють боєздатну армію, реанімують економіку тощо.

Варіант утопічний, тому що реальні патріоти-реформатори не мають ресурсів на швидке захоплення і контроль влади по всій країні. А вже тим більше не мають ресурсів на реформи. Європа і США не допомагатимуть Україні, поки влада не буде легалізована демократичними виборами. А це як мінімум пару місяців. Тобто повертаємося у варіант 2 без підваріантів. Швидше за все, за такого розвитку ситуації патріотів переб’ють ще в момент виступу. І почнеться банальна гризня за владу.

Варіант-3. Прихід до влади частини «еліт», які стануть реформувати Україну.

Варіант менш утопічним, ніж успіх «революції патріотів-реформаторів». Можливо, частина українських ФПГ настільки буде налякана наслідками розвалу країни, що змушена буде привести до влади (не має значення як) своїх ставлеників, які будуть доволі розбавлені реформаторами, щоби почати модернізацію. Маючи ресурси, така «частина» еліти теоретично матиме змогу швидко взяти під контроль всю країну. Без людських, матеріальних і територіальних втрат не обійдеться, але з територією, що залишилася, можна буде починати купувати суб'єктність у військовій силі, міжнародній політиці, економіці.

Варіант, найбільш відповідний для країни. Тому швидше за все буде підтриманий Заходом. Стратегією України в даному випадку є максимально можливий опір Росії, тимчасове позбавлення громадянства сепаратистського населення, відмова від будь-якої допомоги захопленим територіям і так далі. Автоматично йтиметься як мінімум про тимчасову диктатуру в перехідний період. Необхідно влитися повністю в західний табір і максимально виснажувати ресурси Росії до її падіння (орієнтовно 5-7 років) Тобто робити це ефективніше в «режимі держави», ніж в режимі «партизанської війни». Це загрожує багатьма смертями і руйнуваннями, але іншого виходу немає. У будь-якому іншому варіанті Україна нестиме значно більші втрати серед населення та інфраструктури. І «елітам», і українському народу необхідно зрозуміти, що Путіну мир в Україні в будь-якому вигляді категорично не потрібен. Будь-які перемир'я і угоди будуть використані Кремлем для зміцнення власних позицій. Перемир'я і мир із Росією можна укладати лише тоді, коли власні позиції будуть кращі за російські. Тобто коли в результаті тимчасового (!) миру або перемир'я Україна отримає більше, ніж Росія.

Такий розвиток подій веде до Варіанту 4.

Варіант 4. Ліквідація однієї зі сторін війни – Росії.

Реалізується насправді, як у разі Варіанту номер 3, так і без нього. Тобто реально – це неминучий кінець російської агресії. Питання лише у тому, чим доведеться пожертвувати планеті Земля за ліквідацію чергового фюрера, його режиму та країни. Цілком можливо, що в список жертв потрапить й Україна. Як Польща у Другій світовій війні. Хоча в останньому випадку обнадіює, що польські воїни таки брали Берлін в 1945-му. Хоч і не самі.

Стратегічно, економічно, за населенням, у військовій сфері, а найголовніше – в інноваціях та управлінні, Росія і поруч не стояла з блоком Західних країн. Економіка Росії підпадає під колосальні ризики за рахунок своєї вузькопрофільної експорторієнтованості. У довгостроковому плануванні та прогнозуванні, ефективності управління, технологічно Росія не витримає економічної гонки з США і їх союзниками. Вже видно, що ні Китай, ні США на угоду з Росією з глобальних питань не підуть. А це основні гравці. ЄС в цілому і Німеччина зокрема не є тут визначальними сторонами конфлікту. Як буде реалізовано поразку Кремля зараз передбачити важко. Але точно зреалізують стратегічні інтереси США, Китаю та Західної Європи (в тому вигляді, в якому вона буде існувати до цього часу). Процес займе, швидше за все, 5-7 років. Але може бути і швидше, і довше.

Подробиці і підваріанти я навіть не буду розглядати, адже будь-якій розумній людині все стає зрозуміло просто з порівняльних таблиць. Хто хоче почитати белетристику – в мережі викладено чимало сценаріїв. Який із них реалізується або ж спрацює – зараз сказати важко.

Всі чергові намічені «переговори» в мінському, нормандському, мюнхенському форматах слід сприймати не як «остаточне рішення», а як маневри Гравців для виходу на більш сильні для себе позиції. Я не писав або тільки згадував події в інших регіонах світу. Але боротьба ведеться й у Сирії, і в Іраку, і в Європарламенті, і в Ірані, і в абсолютно різних куточках планети, і на різних міжнародних майданчиках.

Глобально нам всім «пощастило» жити в період якісної зміни людської Цивілізації. Зразок падіння Стародавнього Світу. Коли були переформатовані абсолютно всі держави, межі, етика, мораль, релігія... Зараз людство зіштовхнулося з глобальним дефіцитом ресурсів у планетарному масштабі. При цьому глобальна (світова) економіка є, а глобального світового управління нею та розподілу дефіцитних ресурсів немає. Другим глобальним протиріччям є нездатність в цілому навіть успішних держав виконувати основні свої функції. Навіть цілком успішні держави мають ці проблеми. Такі протиріччя вирішаться в глобальному світовому конфлікті (інакше ніколи не було). Через величезну наявність ЗМУ, застосування якої обнуляє всю цивілізацію в принципі, цей глобальний конфлікт буде дуже тривалим (на десятиліття) і доволі руйнівним для умовно «нецивілізованих» регіонів планети. Зараз ми в Україні бачимо навіть не початок цього, а тільки пристрілювання. І завдання України вийти на такі позиції, щоби перехід в нову фазу Цивілізації, був можливий (вціліла держава) і країна зайняла місце в таборі переможців.

На превеликий жаль, нинішні українські «еліти» не те що не можуть вибрати необхідний шлях розвитку, а навіть просто усвідомити ці конфлікти. Тому вони будуть знищені. Разом з країною або самі по собі – це вже інше питання.

Джерело: http://hvylya.net



Создан 13 фев 2015